Казка сонячних промінчиків

За­мок со­няч­них про­мін­чи­ків

Десь да­ле­ко у не­бес­них прос­то­рах на пух­ких сніж­но-бі­лих хма­рин­ках ви­со­чіє над­зви­чай­на спо­ру­да. Меш­кан­ці Не­ба ні­як приз­ви­ча­ї­тись не мо­жуть до неї, бо ніх­то в Не­бі не пот­ре­бує бу­ду­ва­ти. А як­би по­ба­чи­ли її лю­ди із зем­лі — за­чу­ду­ва­ли­ся б і наз­ва­ли б її зам­ком. Чи хо­че­те зна­ти, що то за за­мок, хто йо­го меш­кан­ці і яка йо­го іс­то­рія?

Дав­но-дав­но, ко­ли сот­во­рив Бог не­бо і зем­лю, мі­сяць і зо­рі, а ще й ся­ю­че со­неч­ко, по­ве­лів Він кож­но­му свою ро­бо­ту: зем­лі — все жи­ве го­ду­ва­ти; зір­кам — жи­ти в ла­ді на не­бі, кож­на на сво­є­му міс­ці; мі­ся­цю — ніч­ку ве­се­ли­ти, а сон­цю — всіх удень зіг­рі­ва­ти. На­пев­но, сон­це­ві при­па­ла найс­клад­ні­ша ро­бо­та. Але во­но не жу­ри­лось, лиш прий­шло до Бо­га і по­про­си­ло: «Я ра­до спов­ня­ти­му во­лю Твою, мій Гос­по­ди, тіль­ки доз­воль ме­ні ма­ти ма­лень­ких по­міч­ни­ків». І Гос­подь Бог ство­рив со­няч­ні про­ме­ні. Во­ни бу­ли ма­ле­сень­кі-ма­ле­сень­кі, але й бис­трі: мог­ли вмить про­ник­ну­ти до най­мен­шої шпа­рин­ки. Бу­ли вір­ни­ми по­міч­ни­ка­ми Сон­це­ві, і во­но їх ду­же лю­би­ло.

Про­мін­чи­ки зав­жди тру­ди­ли­ся з ра­діс­тю. А те­пер — най­біль­ше, бо піз­на­ли на зем­лі ді­тей — ні­би сво­їх бра­тів і сес­тер: бу­ли ве­се­лі, при­віт­ні, ра­до пос­пі­ша­ли на до­по­мо­гу од­не од­но­му, зав­жди пос­міхаються.

Міф про Сонце

Жив собі якось чоловік та жінка, мали вони сина та дочку. Дочка була найкраща в світі – дуже красива та розумна дівчина.

Ось одного разу сонце вкрало її та й взяло собі за жінку. Дуже журилися її рідні. І от вирішив брат дівчини піти шукати її туди, де заходить сонце. Довго йшов, але все ж таки знайшов сестру.

Сестра побачила брата, вибігла до нього та й каже йому:

 - Сховайся в льох, бо як прийде сонце, то запече воно тебе.

Брат швиденько заховався, як йому і радила сестра, в льох. Коли ж прийшло сонце додому, то роздягнулось воно та й повісило свої жаркі ризи на льосі і пішло в хату. Сестра побачила це та швиденько побігла рятувати брата, який чуть було не вмер від жари. Тоді сестра відлила його водою і вони вдвох пішли в хату. Брат із сестрою привітались з сонцем, посиділи трохи, поговорили, а тоді сонце й попросило брата жінки, щоб він пішов за нього на небо хоча б на один лише день, а воно відпочине трохи вдома.Хлопець згодився, надів ризи і пішов собі на небо, замість сонця.

Коли ж виліз, то пішов на ті самі місця, де сонце бува снідає, обідає та й вечеряє. Але хлопець побив усі миски що там були, порозкидав усі ложки. Навіть зловив вітра та й самого мороза та набив їх за те, що перешкоджали йому в дорозі до неба. Злазячи з неба, хлопець поламав драбину.

Коли вже брат повернувся до хати сонця, яке якраз відпочивало – спало собі, скинув він сонячні ризи та й разом з сестрою і втекли.

Коли ж сонце прокинулося і хотіло вже швидесенкьо вилізти на небо, то ніяк не можна було. Прийшлося лагодити драбину.

Побачивши безладдя , що творилося на небі, сонце було цілий день дуже голодне і дуже розсердилося. Та й так розсердилось, що аж цілий тиждень не показувалось людям.

Розмова про сонце.
(Марійка Підгірянка)

- Скажи мені, мати,
Де сонце йде спати?

- За високу гору,
В зелену комору.

- Хто ж його колише
Все тихше і тихше?

- Соловей піснями,
Тиха нічка снами.

-А які сни має,
Коли засинає?

- Йому сняться квіти,
Що вдень на них світить.

- А хто його збудить,
Як світати буде?

- Пташки веселі
Збудять з постелі.

-А на що, як встане,
Найперше погляне?

- На тебе, серденько,
Як встанеш раненько.