Легенда про Сонечко
Давним-давно, в далекім краю на однім із куточків чарівних Карпат родилась дівчинка з іменем Світлана. Казкові гори народжують талановитих людей.
З дитячих років саме більше вона полюбляла дивитись з ранку, як з’являється Сонечко. Одного прекрасного дня вона підняла очі до сонечка, і так промовила: «О моє любе Сонечко, як мені хочеться бути ближче до тебе, ти таке ніжне, ясне, світле, так і хочеться взяти тебе на долоні, доторкнутись, погладити». Лагідне сонечко мило посміхнулось і промовило: «Мила дівчинко, злови моє ясне проміння, і неси в долоні, і довго дивись-дивись, і вбери в себе це світло. І це проміння понеси своїм друзям, близьким». ЇЇ очі як волошки щиро засміялись, запитуючись: «Як? Як? Як?» І почала бігаючи ловити проміння: тут були різні кольори – білі, рожеві, блакитні, червоні, сині, фіолетові.
Птахи з’явились на небесах та почали співати: Тьох-тьох-тьох, дзвін-дзвін-дзвін, цей спів піддав їй ще більшого настрою. А на зустріч прийшли метелики, закружляли навкруги проміння сонця. Один метелик сім дівчинці на вухо і прошептав: «Ми швидкі, ти нас не здоженеш, але покажемо тобі, де краще зловити сонячне проміння». І вона пішла по напрямку польоту метеликів, які направили її до бистроплинної річки. Де сонечко пустило своє проміння в сріблясту річку. І дівчинка побачила живу казку. Сонечко своїми промінцями заграло різними кольорами і вона почала їх ловити в річці. Прийшли на поміч пташки і проспівали літаючи сіли на високе дерево, дівчинка високо підняла свої очі і промовила: «Які ви щасливі, вам ближче до сонечка». І тоді вона проспівала високо дивлячись на сонце: «Сонечко моє миле, ввійди в моє серце, будь ти для мене теплом ясним» і промовила: Люблю! Люблю! Люблю!» І протягнутими долонями вона зловила проміння. І весело крикнула: «Яка я щаслива, я зловила!».
Усміхнені очі, весела, як квітка, подякувала вона пташкам, метеликам. І тут сталося велике чудо на небесах. Пташки літали навколо проміння, метелики танцювали хоровод, а дівчинка співала радіючи. ЇЇ спів злився із співом пташок, і дзвінким плеском води швидкоплинної річки. І тут вона почула такий ніжний-ніжний голосок: «Закрий очі, це проміння впусти в своє серце і скажи, дякую тобі Боже за тепло від сонця». Не забудь це тепло роздати всім знайомим людям, квіткам, пташкам, звірям, всій природі. Цю таємницю не розказуй нікому». Голосок зник і дівчинці стало дуже сумно. Вже сутеніло, сонечко заховалось за обрій. І вона промовила співаючи: «Де ти моє любе сонечко, моє незабутнє проміння?» І побачила перед собою чарівну квіточку, таку красиву, ніби тягнулася до сонця. Дівчинка схилилась, погладила квіточку і промовила: «Ось, і ти, мабуть, сумуєш за сонечком». А вона пелюстками зашурхотіла. І дівчинка тепло душі віддала цій квіточці. Погладила травичку, які шепотіли між собою: «Яка світла ця дівчина, як нас любить». І тут вона схаменулась: «Пора додому». Ледь-ледь добралася до рідної домівки. Мама зажурено дивилась на неї: «Де ти моя доню пропадала, ми цілий день тебе шукали». Дівчинка сіяла світлом, підійшла до мами, міцно її обійняла і промовила: «Мамо, мамусю, я ловила проміння сонця» і замовкла, закрила очі і знову опинилася в тій казці, в якій була. І все це передала своїй мамі і всім рідним. Всі були здивовані поведінкою дівчини. І матуся відповіла: «Тільки світло, тільки добро давай людям, доню». Відтоді Світлана кожен ранок віталась з сонцем і промовляла: «Любе моє сонечко, дай мені своє тепло, щоб я могла дарувати всім друзям, знайомим, близьким та всій природі».
